— Він був виснажений, не міг підняти голову. Мав лише спортивну кофту з капюшоном, окровавлену. Без шапки. Мокрий весь. Навєрно, як ішов, то падав пару разів. На руках запеклася кров, — каже 59-річний Олександр Дубовий із села Вишеньки Бориспільського району на Київщині. Це за 15 км від столиці. 30 січня до його будинку прийшов зниклий лідер Автомайдану 35-річний Дмитро Булатов.

У вівторок Олександр Дубовий у розстебнутій дублянці стоїть біля свого двору.

— Була десь дев’ята вечора, — згадує. Час від часу поправляє чорний картуз. — Моя машина стояла за 2 метри від гаража.

— Обично я її зразу заганяю, — продовжує Олександр Дубовий. — А того дня поставив за гаражем. Коли йшов до хати, глянув на градусник, було мінус 20. Подумав: доки машина тепла, таки загоню. Це ж дизель, може замерзнути. Підходжу до неї, бачу, чєловєк вроді стоїть. Був такий темний вечір, а в нас тут нічого не підсвічується. Каже: “Помогите, я Булатов”. Відповідаю: “Милейший, тебя разыскивают неделю или больше. И вдруг ты тут, Булатов”. Не повірив. Мав у кишені фонарик, посвітив на нього. Бачу, стоїть весь у крові, притримується за гілку. Узнав його. У мене ж телевізор у літній кухні цілий день напро­льот показує.

— Він трусився від холоду. Хотів у хату завести. Але в мене там онук. Думав, щоб не злякати. Повів у літню кухню. Повключав усі чотири конфорки на газу, духовку, щоб він зігрівся.

Дмитро Булатов мовчав. Господар напоїв його водою, приніс гарячого чаю.

— У нього були такі замерзші руки, що не міг чашку втримати. Через мінути 3 каже, що останні два дні нічого не їв. Я бігом приніс тарєлку супу з фрікадельками. Жував повільно, бо не дуже міг щелепою ворушити. Казав, що в нього там усе побито. Доїв і каже: “Да, такого вкусного супа давно не ел”. Усе повторював, що йому дуже погано. Думав, що має струс мозку, бо постійно нудило. Відсунувся від столу, запитав, як мене звуть.

Трохи оклигав і попросив подзвонити Кличку. Але номера не міг згадати. Знову почав жалітися, що дуже голова болить. Мінут 5 посидів мовчки, а далі каже: “Слушайте, я вспомнил другой телефон — Коли”. Я набрав: “Алло, Коля, это Саша. Знаешь что, уважаемый товарищ, здесь у меня на кухне сидит Булатов”. Він не повірив. Я дав телефон Булатову, трубку йому підтримав. Діма сказав лише: “Да, это я”. Більше говорити не міг.

Я розповів, що ми у Вишеньках. Далі Булатов попросив подзвонити дружині й ще комусь із рідні. Ніхто з них трубку не взяв. Потім додав: “Я Вышеньки немного знаю. Когда-то сюда на рыбалку приезжал”. За ним стояв ящик з яблуками. Він попросив одне. Я помив, але кусати він не міг. То порізав йому дольками, шкірку обрізав. Він узяв пару штук, до кінця не доїв.

Праве вухо було надрізане. Наче шматок мочки зняли зверху. Може, він подумав, що відрізали взагалі. Хто ж своє вухо бачить? Ще про щетину говорять, що коротка. Але ж кожен чєловєк по-разному заростає. Діма постійно сидів із похиленою головою. Під обома очима мав жовті синці. Ліва щока порізана. Вроді рана рвана, бо все засохле в крові. Прямо такі шматки.

Господар показує дорогу, де, ймовірно, викрадачі викинули автомайданівця. Підходимо до перехрестя. До дому Дубових звідси найближче. Решта або недобудовані, або їх власники вертаються додому пізно. До зупинки під’їжджає біла маршрутка. Виходить жінка в коричневому пуховику. Прямує до Олександра Дубового.

— Хотіла запитать, як він там себе почуває? Не дзвонить вам? — цікавиться.

— Та он уже в Латвії чи в Литві, — відповідає.

— Що вони говорять, ви чули? Що це інсценіровка, що сам собі піввуха відрізав.

— Та страна чудес у нас.

— Страна дебілов, — жінка йде геть.

— Так до тєми, — повертається до розповіді Дубовий. — Друзья приїхали десь через годину. Я за той час убрав свою машину. Покормив собачку. І тільки збирався поїсти — дзвонить товариш Булатова, Коля. Каже, що вже у Вишеньках. Виходжу на дорогу, а тут шість-сім класних тачок стало по периметру. Понабігали ті з камерами, знімають усе. Довго не сиділи, бо йому плохо було. Друзья накинули йому на плечі куртку. Він встав і сам пішов до машини. Я йому сказав на прощання: удачі тобі, виздоровлюй. Зайшов в дом около 11 вечора.

— Слава Україні! — вітається чоловік у шапці-вушанці, з-під якої вибивається сиве волосся. — Живий-здоровий? Усе в порядку? Ты же теперь наш национальный герой. А де його викинули?

— Та откуда я знаю, — відповідає Олександр Дубовий.

— А я думаю, що тут у них база. Бо двох же викинули в Гнідині (активістів Майдану Ігоря Луценка та покійного Юрія Вербицького невідомі привезли до лісу неподалік сусіднього села Гнідин. — “ГПУ”). Третього тут.

— Мабуть, його там викинули, під мостиком. Він казав, що йшов по рощі якійсь. Швидше за все, вийшов із тої дороги, що веде на дачі, на Осокорки, — показує на шлях. Він пролягає через безлюдний луг. Найближчий будинок за 100 м. — Бо якби по селу йшов, я його побачив би. Саме їхав додому мінут за 5–7 до того, як він прийшов.

— По тій дорозі на Київ такі маєтки стоять, дачі. Не думаю, що вони держали на закинутій базі. Такий холод. Може, в теплому гаражі.

— Нє, рєбята. На вулиці мінус 23 було, а в мене в гаражі мінус 8. Десь у теплі, бо він би замерз.

За кілька годин після того, як Булатова із села забрали друзі, до Олександра Дубового приїхали міліціонери.

— У часа чотири ночі дзвонять. Я одівся, ви­йшов. І начались питання, писанина. Потім приїхали ще з собакою. Він понюхав плєд, яким Булатов зігрівався, узяв тіпа слід. Кудись побіг, щось нюхав-нюхав і нічого не знайшов. Через два дні передзвонив мені той друг Коля. Сказав, що я виконав свій людський долг, подякував. Ні про яке винагородження мені не натякали (за інформацію про Булатова автомайданівці обіцяли $25 тис. — “ГПУ”). Та я й сам не хочу. Я не бєдний чєловєк. Хай собі виздоровлює людина, а мене нарешті залишать у спокої.

Олександр родом із Черкаської області. 42 роки працював водієм на одному зі столичних підприємств. Вісім років як оселився у Вишеньках. Раніше тут жили батьки його дружини Любові. Дві дочки — 35 та 26 років у Києві. Старша має сина, який мешкає з дідом і бабою.

Щодня били по голові

Дмитро Булатов каже, під час катування він був в окулярах для плавання, напханих ватою. Знімати їх заборонили.

— Били щодня по голові. Постійно запитували: навіщо я їздив до американського посла, де гроші, які він дав. Від кого отримую накази і кому скільки плачу. Думали, я американський шпіон, — розповідав Дмитро у столичній клініці “Борис”. — Благав їх убити мене, бо більше не міг терпіти. Били ззаду по м’яких тканинах.

Зараз Дмитро лікується в одній із клінік Вільнюса. У Міністерстві закордонних справ Литви підтвердили, що травми Булатова свідчать про “тривалі тортури і жорстоке поводження з ним”.

leave a reply