Влада не може усвідомити глибину змін, які відбулися через майдан, стверджує письменниця Оксана Форостина

Чимало хто каже, що після подій останнього місяця українське суспільство стало геть інше, що формується політична нація. Можливо, видають бажане за дійсне?

– Ні, ми, безперечно, минули переломний момент і далі вже не житимемо по­старому. Невідомо, як буде – але точно не буде так, як було до того. Від дуже багатьох чую, що їхній світ тепер поділяється на “до” і “після”. На все, що відбувалося до 21 листопада, дивишся, ніби це було в минулому житті.

Ці події можна порівняти з потужним землетрусом. Після нього ніщо не залишається абсолютно непорушним. Десь зміни відбуваються на макрорівні – це те, що бачимо на Майдані. А значно частіше – на мікрорівні: у професійному, особистому, побутовому житті. Це був стрес, який виявив те, що раніше було в стані напруження. Струс відбувся – і все розлетілося. Я, наприклад, чи не щодня приймаю маленькі рішення, наприклад, що з цими людьми більше не працюватиму, або, навпаки, із цими – працюватиму. Це справді момент істини.

Не всі його поділяють.

– Думаю, люди, які агресивно або скептично ставляться до того, що тут відбувається, у своїх професійних спільнотах мають бути ігноровані. Цього не сталося дев’ять років тому. Можливо, ми цим злегковажили через те, що не було моменту насилля. Виходили з позиції щедрого переможця. Тепер маємо бути послідовніші. Не можна надавати трибуну брехунам чи непорядним людям. Це – неповага до тих, хто мерзне ночами на майданах.

Є ще й великий прошарок бюджетників чи людей, які не здобули сучасної освіти. Вони вважають себе неконкурентними в європейських умовах, бояться їх, а угоду з Росією сприймають як перемогу.

– Недавно мала дискусію з польським журналістом Едвіном Бендиком. Він розповідав про трансформацію в Польщі, про шокову терапію та її наслідки, головний з яких – країна успішно пережила економічну кризу 2008 року. Теза Бендика полягає в тому, що люди, які не змогли чогось досягти ­внаслідок тих перетворень і ­відсунуті на маргінес, заслуговують на увагу й співчуття. Вони ніби принесені в жертву загальному успіху країни.

Так, сильні мають підтримувати слабших. Але в Україні протилежна ситуація. У нас не було шокової терапії, не було таких реформ, як у Польщі. І весь час приносили в жертву людей, які можуть зробити найбільше. Тих, хто здатний створювати додаткову вартість, просувати Україну вперед, змінювати її. Тобто коли в Польщі жертвами є менш освічені чи менш сміливі або просто ті, кому не пощастило, то в Україні – готові виходити із зони комфорту, докладати додаткових зусиль, спраглі змін. Я себе також зараховую до тих, кого приносили в жертву весь цей час. Ми терпіли два десятиліття. Можливо, нам час помінятися місцями? Можливо, тепер пора потерпіти тим, хто всі ці роки тихенько собі сидів, не висувався проти цієї держави, хто фактично відкуповувався своєю пасивністю від змін. А точніше, режим увесь час їх підкуповував. Нинішня ситуація показує: це було неправильно, бо в результаті програли всі. Отже, треба спробувати альтернативний варіант. Припинити, наприклад, дотувати опалення, підвищити пенсійний вік. Так, через деякі з реформ зростуть витрати усіх нас. Так, комусь буде дуже важко. Але зараз – теж нелегко.

Якими засобами це можна втілити?

– Наш режим зробив усе можливе і неможливе, аби ми цього засобу не мали. Таким засобом був кредит Міжнародного ­валютного фонду. Він передбачав реформи, ­дискомфортні для багатьох українців. Але це треба було зробити. Є хороша аналогія: у літаках щоразу перед злетом розказують: якщо трапиться позаштатна ситуація – згори випадуть кисневі маски. Якщо поруч із вами сидить дитина – що робити? Пояснюють: спершу треба вдягнути маску на себе, а потім – на неї. Бо дитя не може врятувати і себе, й дорослого, а дорослий здатний урятувати обох. Це суперечить нашим традиційним уявленням, що спершу треба рятувати дітей. Але в цьому є здоровий ґлузд, перевірений конкретними випадками. А система безпеки в авіації – найдосконаліша, найпродуманіша.

Так само має бути в державі. Рятувати треба тих, хто може врятувати інших. Бо інакше – капець усім.

Хто міг би запустити цей процес? Що може кристалізуватися з безлідерного нині Майдану?

– Він – не безлідерний. Там багато лідерів, кожен із яких робить свою справу. Просто таке лідерство не структуроване. Зараз Майдан – величезна лабораторія, де незнайомі між собою люди вчаться довіряти один одному. Зазвичай українці довіряють лише тим, кого знають особисто. Змінити це дуже важливо для розвитку.

У майбутньому певна ієрархія усе ж таки стане потрібна. Треба буде делегувати мандат комусь, хто міг би говорити від імені Майдану. Можливо, то буде складно й не настільки привабливо, як теперішня горизонтальна структура. Але це політично доцільно.

А що робити з нинішньою опозицією?

– Вона має показати свою спроможність і відповідальність.

Влада зможе знищити ці паростки громадянського суспільства?

– Важко передбачити масштаб можливих репресій. Але скептичні щодо Майдану люди мають розуміти: це стосується і їх. Бо тоді вони залишатимуться в країні з тітушками.

Мені здається, всі, хто чогось у цій країні вартий, уже так чи так мобілізовані. Є й загальна пасивна маса – і це нормально, конформістів завжди більше, у всіх країнах і суспільствах. Але якщо ці пасивні люди приймуть і найчорніший сценарій, ми отримаємо неспроможну державу. Країну а­ля Сомалі, випалену землю. І відродиться тут щось лише за кілька поколінь. Також, якщо втілиться найчорніший сценарій – це буде катастрофа континентального масштабу.

Як це вплине на сусідів?

– Мати під боком неспроможну державу означає біженців, інфраструктуру, яка занепадає, бідність і хаос. А це породжує радикалізацію, тероризм та інші небезпеки. Думаю, найчорніший сценарій малоймовірний – у межах відсотка, може, й менше.

А найвищий відсоток у якого сценарію?

– Найімовірнішими є довгі поступові болючі зміни.

Що робити людям, які хочуть змін, але не включені в середовище? Самотність чи ізольованість – поширене в країні явище.

– Дуже багато хто приходить на Майдан через почуття самотності. І бачать, що вони не одні такі ненормальні, яким усе це набридло, що є багато таких же.

Також важливо, аби протест починався в кожному офісі, особливо коли йдеться про державні інституції. Щоб українці бунтували на місцях. Наприклад, не давали звільняти чи переслідувати колег через те, що ті виходять на Майдан. Одне з основних завдань зараз: пояснити людям, що абсолютна більшість їхніх страхів – перебільшені. Що розгорнути масштабні репресії в Україні неможливо. Переважно випадки погроз – це спроби “взяти на понт”, якщо користуватися близькою режиму лексикою.

Влада не те що недооцінює глибину змін, які відбулися і відбуваються, – вона й на первинному рівні не розуміє, як Майдан міг зібратися. У голову Януковича та його поплічників не вкладається: як це – робити щось безкоштовно? Там інша картина світу. Відповідно, вони не можуть і зреагувати адекватно на ці події.

Але Майдан не може тривати вічно. ­Потрібні інші інституції.

– Такі створюватимуть. Їх кістяком може стати так званий Громадський сектор Майдану, активісти. Цим людям треба надавати символічний мандат на право представляти інтереси інших.

Потрібні багато інституцій – адже перезавантажувати слід всю систему. Починаючи від права, бо воно знищене в Україні, його немає, суди не працюють, – і закінчуючи місцевим самоврядуванням. І, мені здається, людей, спроможних включатися в справу і брати на себе відповідальність, створювати нові структури, бути лідерами – значно більше, ніж ми думаємо. Просто їм ніхто цього не сказав.

Із чого будувати нову систему? Адже в Україні немає жодного суду з репутацією чесного, немає міліційного відділку, де із затриманими поводилися би по­людськи.

– Не знаю, чи існують такі відділки, але порядні міліціонери є. Навіть під час спроби розгону Майдану було чимало випадків, коли вони захищали протестувальників.

Все ж, чи буде ким замінити людей у владі, багато з яких – негідники?

– Про це я спитала в юриста Андрія Козлова. Він пропонує підхід, в основі якого тиск обставин та тиск рівних.

Відвертих негідників, як і героїв, дуже мало. Більшість підлаштовуються під обставини. Якщо будуть загальні рамки, що те й те робити не можна, – люди через свій конформізм не братимуть хабарів, не битимуть інших.

Тобто треба, щоб ключові особи задали вектор?

– Так, і одиничні приклади чесних суддів чи гуманних міліціонерів грають величезну роль. Це ті, хто не є конформістом, а є героєм, і в нинішніх умовах – аутсайдером. Але ж будь­які суспільні зміни рухають якраз ті, хто готовий діяти всупереч загальноприйнятим практикам. Зараз вони заслуговують на те, аби стати лідерами.

Що скажете про поточного лідера, Віктора Януковича?

– Боюся, ви цього не надрукуєте.

Але він згуртував українців.

– З цього погляду – так! Причому дуже послідовно. Чогось недоробив 2004­го – тож повернувся і наполегливо завершує. За цю впертість маємо бути йому вдячні. Я не перша скажу, що Янукович увійде в історію України як людина, що з народонаселення робить громадян. І тут, як із зубною пастою: вичавивши з тюбика, назад це вже не запхаєш.

Зона комфорту

Термін у психології, що позначає сукупність умов, за яких людина не відчуває тривоги. Це стосується як фізичного простору, так і розпорядку дня, кола спілкування й переліку звичних справ. Яким маршрутом діставатися на роботу, з якими людьми відпочивати, скільки й коли спати – все це питання особистої зони комфорту. Відчуття безпеки, яке у зв’язку з цим виникає, суто уявне. Британський психолог Аласдейр Вайт зазначає, що біологічно це – умовний рефлекс.

У більшості людей зона комфорту формується до 30 років. Відтоді вийти за рамки звичного порядку денного стає складніше. Однак лише тим, хто не має підстав робити щось нове. “Вихід із зони комфорту – складне завдання тільки для проблемної особистості. Для особистості розвиненої це природна норма життя, не важча, ніж зранку встати з ліжка й усміхнутися новому дню, – каже російський психолог Микола Козлов. – Питання, чи виходити із зони комфорту, вирішують так само, як питання, чи виходити з дому. Якщо є навіщо, ви з дому вийдете. А треба буде – повернетеся”.

Американський психолог Маркус Тейлор торік запустив сайт whatismycomfortzone.com. Із нього можна дізнатися, наскільки широка ваша особиста зона комфорту. У тесті зазначені кількадесят видів діяльності з трьох галузей – особисте, професійне життя і спорт. На кожну діяльність – приміром, “змінити роботу” – дається кілька варіантів відповіді: від “якщо запропонують – відмовлюся” до “вже мав такий досвід”. У підсумку за 100-бальною шкалою визначають рівень зони комфорту. Все, що вище, входить до так званих зони росту – коли дискомфортно, але спонукає до розвитку, і до зони паніки – коли дискомфорт перевищує всі можливі здобутки.

Окрім особистого чи професійного життя, зона комфорту поширюється й на громадську сферу. Приміром, більшість індусів під час розмови підходять одне до одного впритул, австралійці своїх керівників називають на ім’я. Для японця зміна роботи – вкрай рідкісна подія, що змінює все у житті. А британець не вбачає нічого неправильного в тому, щоб донести на сусідів, якщо ті порушують закон.

Пряму залежність рівня життя суспільства від зони комфорту людей у ньому помітив російський дизайнер та мандрівник Артемій Лебедєв. Він побував у 223 країнах і відзначив, що на різницю в атмосфері міст чи країн впливає цей психологічний аспект. “Добре в Європі. Погано в Африці. Добре в Азії. Погано в Росії. Причина проста: в людини, яка живе в Європі, зона комфорту поширюється й за межі її квартири, – пише Лебедєв у книжці “Ководство”. – Вона охоплює її сходовий майданчик, двір, вулицю, квартал. Центр міста, де ця людина живе. У Росії ж традиційно зона комфорту закінчується вхідними дверима помешкання людини. Оббивка на дверях туди ще входить, а сантиметр від порога – вже ні. Дуже рідкісними є випадки, коли хтось робить ремонт у себе в під’їзді”.

За словами Лебедєва, до зони комфорту росіянина входить одяг – бажано дорогий, хоч і на останні гроші. Також – автівка. А от робота – ні, навіть якщо ця людина є власником компанії. У фірмі все може бути абияк: туалети брудні, звітність невпорядкована.

“Почати розширювати зону комфорту дуже просто, – зазначає Артемій Лебедєв. – Треба для початку дозволити опинитися в ній принаймні ще комусь, окрім себе”.

leave a reply