Зайшов на станцію юних техніків за онуком. Він ходить на гурток із виготовлення сувенірів.

У коридорі зустрів знайому, з якою вчився в один час в педінституті. Людмила сказала, що працює методистом, запросила до свого кабінету. Поки ми згадували студентські роки, до неї зайшла колега в джинсах і светрі.

— Так що на завтра? — питає.

— Сказали, доки йтиме фронтальна перевірка, ніяких джинсів. Тільки плаття або спідниці. Дрес-код!

— А де це написано? — дивується колега. — У нас позашкільний заклад. Мені просто так зручніше. Та й у школах учителі ходять у джинсах.

— Зараз стало, як за Брежнєва, — каже Людмила, коли колега пішла. — Знову купа писанини: звіти, плани, конспекти. Якісь кампанії. Прямо неозастій. Коли просиш показати, згідно з яким ­до­кументом це треба робити, погрожують: “Ми вам покажемо, де це написано!”.

Вона теж прийшла на роботу в брюках, бо зимно. Та про всяк випадок поверх них одягла спідницю.

— І вашим, і нашим, — каже. — Про це ж ніде не написано.

leave a reply